Вручення документів за кордон: навіщо іноземним власникам ІВ потрібен представник в Україні

Іноземні компанії, які володіють об’єктами інтелектуальної власності в Україні, час від часу стають учасниками судових спорів щодо цих активів. Та перша практична проблема нерідко полягає не в суті спору, а в тому, щоб взагалі вчасно дізнатися про відкриття провадження, особливо якщо компанія не має постійного представника в Україні.

Чому своєчасна інформація про спір – це окрема проблема

У більшості випадків процесуальні строки для подання відзивів, заперечень, пояснень та інших документів є обмеженими. Несвоєчасне отримання інформації про відкриття провадження може призвести до пропуску таких строків, необхідності їх поновлення або навіть до ухвалення судового рішення без урахування позиції іноземної компанії.

Саме тому все більшої популярності набуває завчасне призначення уповноваженого представника в Україні, який здійснює постійний моніторинг судових справ, пов’язаних з об’єктами ІВ компанії-клієнта, оперативно інформує про нові провадження та вживає необхідних заходів для захисту її прав.

Чи зобов’язаний суд надсилати переклад документів за кордон?

Усупереч поширеному переконанню, українське процесуальне законодавство не передбачає безумовного обов’язку суду або учасників справи надсилати переклад процесуальних документів за кордон у кожному випадку, і тим паче робити це із застосуванням Гаазької конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах.

Відповідно до частини першої статті 367 Господарського процесуального кодексу України, якщо під час розгляду справи потрібно вручити документи, отримати докази чи провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу. Аналогічне положення містить частина перша статті 498 Цивільного процесуального кодексу України.

📋 Ключове: «може», а не «зобов’язаний» Законодавець використовує конструкцію «може звернутися»: суд вправі застосувати механізм міжнародного вручення, але не зобов’язаний робити це в кожному випадку. Такий висновок сформульовано Верховним Судом у постанові від 11 жовтня 2019 року у справі № 911/165/18.

Висновок для іноземної компанії простий: не варто вважати, що міжнародне вручення документів завжди спрацює як своєчасний і надійний механізм сповіщення про спір.

Практичні труднощі міжнародного вручення

Навіть коли процедуру вручення за кордон усе ж застосовують, на практиці вона пов’язана з низкою ускладнень.

• Додаткові витрати. Міжнародна передача документів потребує коштів, яких суди нерідко намагаються уникати з огляду на бюджетні обмеження за відповідною категорією витрат.
• Тривалість. Вручення через компетентні органи іноземних держав може тривати місяці, а іноді – до року. На цей час провадження у справі підлягає зупиненню, через що суди й інші учасники все рідше звертаються до процедури за Гаазькою конвенцією.
• Відсутність обов’язкового перекладу. Процесуальне законодавство не містить загальної вимоги надсилати документи разом із перекладом мовою держави адресата. Тож навіть фактично отримавши документи, компанія може зіткнутися з потребою їх додаткового перекладу та аналізу.
• Мінімізація зусиль сторонами. Через вартість і тривалість процедури учасники справи нерідко обмежуються мінімально необхідними діями, що негативно впливає на поінформованість іноземної компанії про наявність спору.

Уповноважений представник як інструмент мінімізації ризиків

За таких умов наявність представника в Україні – це не лише питання зручності, а й важливий інструмент управління процесуальними ризиками. Регулярний моніторинг судових реєстрів та інших відкритих джерел дозволяє виявляти нові провадження ще на початковій стадії, не очікуючи завершення процедури міжнародного вручення.

Це, своєю чергою, дає змогу:

• оперативно виявляти нові судові провадження;
• своєчасно отримувати інформацію про наявність спору та інформувати глобальну юридичну команду компанії;
• мінімізувати ризики пропуску процесуальних строків;
• підготувати правову позицію, організувати переклади та збір доказів;
• сприяти оперативнішому та ефективнішому розгляду справи.

Чому це особливо важливо для власників ІВ

Для власників прав інтелектуальної власності ризик є особливо чутливим. Українські спори можуть стосуватися визнання недійсними чи дострокового припинення прав, невикористання торговельних марок, порушень, недобросовісної конкуренції, митних питань, доменних спорів, питань належності прав або комерційного використання захищених технологій, брендингу чи творчих активів.

У багатьох таких справах час є критичним: затримка з реакцією може вплинути на доступність доказів, на можливість оскаржити заходи забезпечення позову, на перспективи врегулювання та на загальну стратегію спору. Для компаній зі значним українським портфелем ІВ регулярний моніторинг – це не адміністративна формальність, а практичний елемент управління портфелем і контролю ризиків.